Я прийду уже з посрібленими скронями,
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами,
Що тече мені під серце, наче музика.
Під ворітьми, де літа мої проходили,
Я об спогади спіткнуся, мов загнузданий.
І хлюпне мені тремкою прохолодою
Твоїх пальців лебедино-біла музика.
Я прийду сюди аж ген із того досвітку
Хлопчаком у полинялому картузику,
І розтане сивий іней мого досвіду
У завулку, що гучить мені, як музика.
А кохання найгрізнішими указами
Ні зів’яти, ні вхолонуть — не примусити.
А єдиних слів, на жаль, було не сказано…
А для чого ті слова, як плаче музика?
