Дев'ять днів тому, 8 січня, на сотому році життя пішов у далекі, незворотні мандри Василь Артемович Сідак. Усе його життя було пов’язане з рідним селом Дніпровокам’янкою Верхньодніпровського району, історія якого налічує понад 370 років. Тут народився у родині сільського вчителя Артема Сідака, сюди повернувся після вимушеної восьмилітньої розлуки (остарбайтерства у Німеччині і служби в Радянській Армії), тут проробив у місцевому колгоспі садівником, агрономом, головою профкому, диспетчером. Працював, ростив доньку і двох синів, будував дім на батьківській садибі, плекав власний сад і виноградник.
Петро Чегорка, еколог, член робочої групи проєкту НПП "Орільський", сторінка ФБ.
Уже у зрілому віці з’явилось у нього захоплення, якому судилося стати справою життя. 1964 року, коли дніпровські води заповнили ложе новоствореного Кам'янського водосховища, і хвилі річкового прибою підмили береги, із глибинних шарів ґрунту почали з’являтися різноманітні свідоцтва старовини. До того ж із затоплених сіл, під натиском хвиль, стало прибивати до берега різні дивовижі. Явище це не могло не зацікавити сільчан, але в більшості з них інтерес швидко притупився і зник. Дивакуватий Сідак свої знахідки став приносити додому, по-дитячому тішитись і любовно зберігати.
«Шкода було дивитися, як пропадають небачені до цього предмети, тим паче що лежали вони відкрито, на розмитому хвилями березі. Ці старожитності могли б опинитися в руках у перекупників і міняйл або згинути як мотлох — тож і почав збирати. У цьому мені допомагали і діти. Щовечора після роботи разом з ними проходив берегом водосховища по 5—6 км і обов’язково щось приносив додому з вимитих водою «скарбів». Про кожну знахідку занотовував — де і коли вона була знайдена», — розказував Василь Артемович.
Так з купи артефактів почала складатися оригінальна колекція. 3а першим — накопичувальним етапом, настав другий — осмислення, опис, класифікація знахідок. Загальна кількість предметів у колекції налічує понад дві тисячі одиниць. Усе це — залишки культурних шарів різних історичних епох, що відклалися в районі Дніпровокам’янки та її околиць, а також предмети місцевого побуту на рубежі ХІХ — ХХ століть: народний одяг, вишивки, сільськогосподарський інвентар. Свою колекцію Василь сідак передав на зберігання Кам'янському міському музею (директор, кандидат історичних наук Наталія Буланова).
Крім колекціонування, вагомим був доробок невгамовного Василя Артемовича в мемуаристиці. В газетах і часописах публікувались його спогади: «Пащенків млин», «Омельник: річка і люди», «Дніпровські плавні: яка ціна нашої втрати», «Мазепин бугор», «Забута могила» та інші.
Безперечно, що такі особистості, як Василь Артемович Сідак, — золотий фонд нації. Пам'ять – наше багатство стверджував він усім своїм життям.
Світлий, добрий спомин про Василя Артемовича назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав, любив і поважав, хто жив і працював поруч із ним. Згадуючи світлої пам’яті Василя Артемовича Сідака, перечитую його публіцистику. Там такі перли, котрих ні в якій науковій монографії не знайдеш. Ось, наприклад, про льодохід на Омельнику:
«…На річці Омельник лід сіріє, здувається, стає небезпечним для ходіння. Люди прислухаються і поглядають на річку – незабаром буде льодохід – зірве кригу. В більшості це відбувалося в обідню пору і під сильний вітер, але не завжди. Бувало і в тихий сонячний день. Цей день був святом. Радісно, з жартами, всі мешканці села збиралися на березі і до вечора зачаровано дивилися на видовище, яке на річці відбувалося лише раз на рік. З гуркотом і тріском, скреготом і сплесками, шельпотінням і притаманним лише кришінню криги шумом несла швидка течія все це нагромадження до Дніпра. Крижини вилазили на берег, кришились, повзли одна на одну, топлячи нижчу, яка знову зринала в іншому місці. Складалось враження, що не буде цьому льодяному шуму і руху кінця. Люди повертались від річки до своїх хат, ще довго знаходячись під враженням від побаченого…».
А ось про пташиний світ плавнів: "Був час, коли плавні набували райського вигляду. В ранковій тиші птаство змагалося в умінні співу. Скільки щебету вівчариків, кропив'янок, очеретянок! Квилять чайки, над озерами крик крячків, одноманітну пісню ведуть деркачі, в кущах не вщухає спів соловейка. В лісках і перелісках різноголосся інших птахів: зяблики, синиці, зозулі, одуди, горлиці, іволги. Чутні і своєрідні голоси жителів озер – качок, куликів, водяних курочок, чапель. І все це птаство щебече, співає, кричить, відлякує, манить і метушиться над травами і між гілками. Поки берегами озер поважно походжають сірі чаплі; крячки, повиснувши в повітрі над гладдю озер, вистерігають собі здобич; з одиноких дерев полюють сиворакші і сорокопуди…».
А ще про дніпровську протоку: «Ця протока чарувала дивним видовиськом безупинних сплесків риби: то на мить короп вискочить, перевернеться і зникне під водою, то з великою силою брьохне хижа рибина в погоні за здобиччю, то лящ покаже голову над гладдю води і зникне. А верховодки, густиря, тараня виписують свої візерунки по волі, притаманні лише їхньому виду. Плавні не мали іншої подібної водойми. В такій великій кількості риба там водилася тому, що через незчисленні підводні корчаки рибалки ніякими снастями її не могли виловити…».
