Я летів красивим чортом
На коні, як ворон, чорнім —
Біла піна падала, мов сніг, —
Ех,
до тієї Чураївни,
Що клялась від третіх півнів
Рушники послать мені до ніг,
Та
до тієї… до такої,
Що як поведе рукою —
Солов’ї вмирають навесні!
Я летів…
А на Купала
Дві зорі підбито впали,
Заридав у глухомані сич…
Гей, скоріше, коню-друже,
Щось мені на серці тужно,
Щось не договорює ця ніч.
Та
ще ж, як на чиюсь намову,
Загубилася підкова…
Щось недобре затаїла ніч.
Я влетів з розгону в ранок
Під високий білий ґанок,
Де колись уста її пізнав…
Тільки ж чом це так вогнисто
Сіють музику троїсти?
Чуєш, коню, що б воно за знак?
Розчахнулись нагло двері —
Став біліший від паперу:
Вийшла Чураївна… у фаті.
Тонко скрикнула, мов чайка.
Випала у свахи чарка.
Три музики зблідли, як святі.
Вмерзнув повід у долоню.
Так оце виходить, коню.
Ми з тобою гнали крізь віки,
Щоб Зеленої неділі
Встигнуть… на чуже весілля?
Де ж твої, Марусю, рушники?!
Щось лепече про розлуку,
Простягає білу руку, —
Повертаймо, коню… в три хрести!
Та
скоріш від цього саду,
Де зустрів я ніжну зраду.
Та не слухай тоскного: «Прости!»
Люто вилетів на греблю,
Вдарив тугою об землю —
Обірвались струни у музик.
Закричали треті півні,
Впала з горя Чураївна
Головою в проданий рушник.
Ще не раз ти, Чураївно,
Скрикнеш чайкою осінньо,
Коли я попід твоїм вікном
На коні, як ворон, чорнім
Пролечу красивим чортом,
Хрещений весільним рушником.
Ех,
до тієї… до такої,
Що як поведе рукою —
Скрипка заголосить під смичком
Та
до тієї, до другої,
До тії… та не такої.
Під чиїм же, коню, ми вікном?!
