Множиться зоря
у твердих снігах у дзеркальних мурах
і з дороги збилися
тріє царі у маскхалатах
ясна пані
клубок розмотує вузлики тихо зав’язує
стомлений тесля дрімає
при щербатій сокирі
око ліхтарика
вихоплює з темряви велетенські ясла
обігрілося немовля
під боком у мінотавра
Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога…
Чую клич: «Озирнись!»
Озиратись — на кого?
Лиш опока золи —
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.
Під копитом змина
понадземна відплата
і старі письмена,
і нові письменята.
Незатуплений гнів
підтинає коріння.
До комонних огнів
промовляє каміння.
