Уривок з книги Меґґі О’Фаррелл
Меґґі О’Фаррелл у своєму романі «Шлюбний портрет», що вийшов друком у видавництві Vivat, переносить читача в атмосферу ренесансної Італії, де політичні інтриги, мистецтво та людські долі переплітаються у складний вузол. Книга розповідає про життя Лукреції, найменшої дочки Козімо І Медічі, яка змушена зіткнутися з жорстокими реаліями світу дорослих, зокрема з шлюбом із безжальним політиком Альфонсо ІІ д’Есте.
Події роману відбуваються у Флоренції 1557 року, де Лукреція після втрати сестри знаходить втіху у мистецтві.
***
Перший тигр у Тоскані
Palazzo, Флоренція, 1552 рік
Якось до Флоренції прибув іноземний сановник, який подарував Великому герцогу картину із зображенням тигра. Козімо був у такому захваті від подарунка, що невдовзі висловив бажання мати одного з цих жорстоких, рідкісних звірів. Він тримав звіринець у підвалі свого palazzo для розваги гостей, і відчував, що тигр був би чудовим доповненням до його колекції.
Він віддав наказ Вітеллі, своєму consigliere ducale, знайти, зловити й привезти тигра до Флоренції. Вітеллі, який передбачав подібну ситуацію відтоді, як картина прибула до двору, глибоко, але непомітно для інших зітхнув і зробив відповідний запис у своїй обліковій книзі. Він сподівався, що йому вдасться переконати Великого герцога відмовитися від цього плану або він сам забуде про свою примху, бо в той час мусив розбиратися з масовими заворушеннями республіканців у Сієні.
Однак Козімо не виправдав потаємних сподівань Вітеллі.
– Як просувається справа з тигром? – запитав він одного дня, без попередження, коли вони стояли на терасі. Герцог готувався до щоденних вправ, знімав lucco і надягав зброю. Вітеллі, заскочений зненацька, намацав застібку своєї облікової книги і встиг пробурмотіти щось про труднощі з певними морськими шляхами зі сходу. Але така відповідь аж ніяк не обдурила Козімо. Він подивився на Вітеллі лівим оком, у той час як його праве око дивилося трохи вбік, позаду того місця, де стояв радник.
– Я розчарований, – сказав Козімо, засовуючи спочатку один, а потім ще два кинджали в піхвах у свої чоботи, як він звично робив, коли збирався вийти за стіни palazzo. – Я дуже розчарований. Як ви знаєте, вольєр у підвалі вже підготовлений: його вичистили, решітки укріпили.
Він прийняв від слуги, що стояв поруч, шкіряний ремінь і застібнув його на талії.
– Шкода, що клітка стоїть порожня. Щось – або хтось – мусить її зайняти.
Козімо підняв свого меча, легкого й витонченого, з оздобленим лезом. Вітеллі чудово знав, що герцог особливо любив цей меч. Він змахнув ним у повітрі, і на коротку мить погляд Козімо, веселий від забави зі зброєю, зупинився на Вітеллі.
Великий герцог вклав меча в піхви на поясі й покинув терасу; Вітеллі чув, як він спускається сходами, і кроки його були рішучі й цілеспрямовані. Позаду Вітеллі шурхотіли й перешіптувалися секретарі, вельми збуджені, як він підозрював, тому що стали свідками цієї маленької вистави – він виразно чув, як один із них ледве спромігся стримати хихотіння.
– Повертайтеся до роботи, – сердито буркнув Вітеллі і гучно плеснув у долоні. – Усі ви.
Секретарі вислизнули, а Вітеллі попрямував до свого столу, де важко всівся й на мить замислився, перш ніж притягнути до себе чорнило і перо.
У результаті про дивну примху Великого герцога дістати тигра дізнався спершу емісар, а потім посол, капітан корабля, торговець шовком, радник султана, намісник султана, торговець прянощами, заступник секретаря в палаці магараджі, двоюрідний брат магараджі, сам магараджа, його дружина, син, потім знову заступник секретаря, за ним група солдатів, і зрештою селяни у віддаленому районі Бенгалії.
Спійманий, загнаний у сітку і прив’язаний до стовпа, тигр вирушив в далеку подорож зі свого звичного місця проживання, де було завжди спекотно, зелено і йшли дощі. Звір провів тижні й місяці в морі, під палубою, у сирому і вкритому солоною кіркою трюмі, потім його доставили до причалу в Ліворно. Звідти його перевезли вглиб країни у дерев’яній клітці, прив’язаній до воза. Віз тягнули шість переляканих мулів.
Коли Вітеллі почув, що солдати, які перевозили звіра, наближаються до Флоренції, він послав їм повідомлення, що вони повинні чекати за міськими стінами до настання темряви.
Вітеллі наказав їм у жодному разі не везти тигра через місто вдень. «Затягніть воза у густий ліс і переховуйтесь там до ночі», – такі були його інструкції.
Вітеллі знав, що у Флоренції ніколи раніше не бачили тигра. Люди б штовхалися і кричали, щоб побачити таку істоту; дами непритомніли б від шоку; юнаки могли змагатися один з одним, щоб штрикнути тварину, коли її будуть провозити повз них у клітці. Могли тикати в нього палицями та списами. А що, як дика кішка розлютиться і порве свої пута? Вона могла помчати вулицями, пожираючи дітей і дорослих городян. Краще, вирішив Вітеллі, дочекатися темної пори після півночі: ніхто їх не почує, ніхто ніколи не дізнається, що вони везуть.
За винятком маленької Лукреції, яка спала в ліжку з обома сестрами в кімнаті під карнизом даху palazzo. Лукреції, з серйозним поглядом і світлим, неслухняним волоссям – що було досить дивно, адже у всіх її братів і сестер воно гладеньке й темно-руде, як у їхньої матері-іспанки. Марія, найстарша дочка, мала гострі лікті й полюбляла лежати посередині ліжка, зручно витягнувшись, тож щоночі вона відсувала Лукрецію на край матраца. Лукреція, тендітна і маленька, як на свій вік, часто мала проблеми зі сном.
Лише вона почула рик тигриці, коли віз в’їжджав у ворота palazzo: низьке, протяжне виття, наче вітер, що проноситься крізь трубу. Тигриця розітнула спокій ночі своїм жалібним скавчанням – раз, удруге, – перш ніж затихнути в хрипкому гарчанні.
Лукреція сіла на ліжку так різко, наче її вкололи голкою. Що це був за шум, незнайомий крик, який проник у сон і розбудив її? Вона повернула голову в один бік, потім у другий.
У неї був надзвичайно чутливий слух: вона інколи могла розібрати, що говорили поверхом нижче або в іншому кінці найбільшої зали для державних справ.
Palazzo був місцем дивної акустики, зі звуками й вібраціями, шепотом і кроками, що розносилися по балках, мандрували за мармуровими рельєфами, по хребтах скульптур, у клекітливих водах фонтанів. Коли їй було лишень сім років, Лукреція виявила: якщо притиснути вухо до облицювання стін або дверної рами, то можна дізнатися багато чого цікавого. Наприклад, про висвячення кардинала, очікувану появу ще одного брата чи сестри, присутність чужоземної армії на дальньому березі річки, раптову смерть ворога на вулицях Верони чи тигрицю, яка має прибути з дня на день. Ці розмови, що ніколи не призначалися для неї, заповзали до неї в голову, наче змії, та оселялися там.
Знову виття! Ні, це був не рев, як Лукреція очікувала: це був тужливий, відчайдушний виск. Вона подумала, що це крик істоти, яку схопили проти її волі, істоти, чиїми бажаннями знехтували.
