Історичне містечко на Черкащині пам’ятає про своє магдебурзьке право і має більше архітектурних та історичних пам’яток, аніж деякі великі міста України
Статус села геть не підходить для визначення цього населеного пункту. Яке село, якщо наприкінці XVI століття Мошни отримали королівський привілей на магдебурзьке право, а разом із ним і герб міста – спис, який вказував на його сторожову функцію на межі зі степом. Навіть раніше, ніж Канів і Черкаси. Понад те, на одиницю площі в цьому «селі» зосереджено більше архітектурних та історичних пам’яток, ніж у більшості великих міст України з давньою історією. Свого часу мошнівські майстри створили в Мошногорах унікальний, найбільший в Європі англійський парк. А головне – це самоповага місцевих жителів, їх аж ніяк не назвеш селюками. Надто добре вони пам’ятають свою історію.
«МУЗЕЙНА ХАТА»
Прямо з траси подорожній, який прямує із Черкас до Канева, побачить у самому центрі Мошен Спасо-Преображенську церкву, яка вирізняється з-поміж інших православних церков не так розмірами, як своїм, скажемо так, не зовсім православним виглядом. Утім, про неї далі. Тому що головною історичною цінністю тут все ж є подвір’я з непоказною хатою, вкритою очеретом. Адже в ньому розміщено Музей Т.Г. Шевченка, де зберігається пам’ять про перебування Кобзаря в містечку.
Спасо-Преображенська церква
Попередньо візит кореспондента Укрінформу із завідувачкою музею Ганною Грицик ми не узгоджували, тому й «ритуал» зустрічі відбувся в сінях (вони ж – перша оглядова зала), за скороченою програмою. Зазвичай великі групи туристів або офіційні делегації зустрічає на подвір’ї фольклорний ансамбль. Автора ж цих рядків як представника поважного агентства вітав дует – «жінки золотого віку», як представилася Ганна Григорівна.
«Музейна хата» розташована в будинку, де Тарас Григорович провів кілька днів улітку 1859 року. Після того як його затримали пильні жандарми.
— Шевченко відвідував Мошни неодноразово. Уперше – у 1843 році; тоді він побував у маєтку графа Воронцова, який розташований був на Мошногірсько-Городищенському кряжі. На той час на території маєтку стояв чоловічий монастир, де колись бували Богдан Хмельницький і його син Юрій. Відвідував його й Шевченко, і саме про нього він пише у своїй повісті «Близнецы». На території маєтку стояла Святославова вежа на досить високій горі, з якої в сонячний погожий день можна було побачити куполи київських церков. Про неї Шевченко зробив запис у своєму щоденнику: «Це є як маяк серед лісу…», – почала свою розповідь завідувачка.
Граф Воронцов – той самий «полу-милорд, полу-купец…», як його обізвав Пушкін, образившись на прозаїчні доручення, якими граф вантажив літератора. Судячи зі спадку, який Михайло Семенович залишив у Мошнах, не такий уже він був «полу…».
— Наступного ж разу Тарас Григорович побував у Мошнах, коли подорожував у 1845-му. Тут він зустрівся з матір’ю Гулака-Артемовського, автора першої української опери. Востаннє Тарас Шевченко приїжджав сюди в 1859-му. Він сподівався, що купить собі землю, створить сім’ю, побудує власноруч будинок і залишиться жити в Україні. Але не сталося, як гадалося.
Шевченко тоді повернувся із заслання, а отже перебував під постійним наглядом жандармів. За першої ж нагоди його арештували, звинувативши в богохульстві, і на «дубі», як тоді називали поліційні човни, доставили в Мошни. У місцевій управі його допитували.
ВЕРБА З КОС-АРАЛУ
Про свій намір купити землю під Каневом Шевченко писав у своєму «Щоденнику»; там само, на ділянці, він стрівся з автором доносу на нього. Судячи з розповіді Тараса Гроигоровича, він провокував поета запитаннями на теми Святого письма. Робив це із щирої ненависті до автора «Кобзаря» чи за завданням жандармського начальства – сказати важко.
— Він рухався до Мошен, з Мошен через заплави його відправили до Черкас. Але чому знову сюди повернули? Він повинен був сидіти під жандармським наглядом, але його друзі Платон Симиренко, Олексій Хропаль і троюрідний брат Варфоломій Шевченко, за сприяння головного управителя маєтку Воронцових Івана Ягницького, домоглися дозволу вільно переміщуватися містечком. Саме в ці дні він ночував у будинку поляка Нагановського.
Узагалі це був заїзд (постоялий двір). Будинок залишився таким, яким був у той час. Архітектура його не властива Центральній Україні: він помітно вищий за тодішні селянські хати. Українській хаті притаманно мати один-єдиний сволок вздовж споруди – а тут сволоки лежать упоперек. Така архітектура притаманна Західній Україні й Польщі. Господар був поляком, тому побудував дім так, як робили це на його батьківщині.
— У той час, коли в цій хаті перебував Тарас Григорович, тут уже була не глинобитна, а дощата підлога. Це засвідчує статус господаря як багатої людини. Збудовано якісно. Реконструкційні роботи відбувалися переважно ззовні. Всередині – як була змога. Де можна було залишити матеріали ХІХ сторіччя – їх залишили. Скажімо, пороги тут такі ж, що можна було побачити тоді. Цей будинок двічі перепродували: від Нагановських – Тищенкам, від Тищенків – Маринковським. Маринковські, які до останнього проживали в цьому будинку, гордилися тим, що їхні дідусь із бабусею зустрічалися з Тарасом Григоровичем. Свого часу посеред двору стояла груша, під грушею лежала колодка. Тарас Григорович виходив, сідав на колодці, а сусіди сходились поспілкуватися. Тільки в останній день признався, що він – Шевченко. Усіх місцевих молодиць переконав, що ну дуже любить пиріжки з квасолею. Їм було за щастя напекти пиріжків і пригостити такого красеня.
З експонатів, які дійсно міг бачити поет, – ліжко ручної ковки; на бильцях зображені краєвиди природи. Коли відкривали музей, місцевий мешканець Сергій Гречуха відшукав його на горищі в бабусі, яка йому ще в дитинстві розповідала, що купила ліжко у тодішніх господарів цієї оселі. І він подарував музею цінний експонат напередодні відкриття. А от чи вважати експонатом представників рослинного світу?..
— На подвір’ї з верби, яку Тарас посадив на Кос-Аралі, привезли й посадили отаких три гілочки. Подивіться: всі три прийнялися. Яка красуня виросла за десять років! А поруч – символ нашої країни калина. А ще ми маємо садок вишневий коло хати…
Крім старої хати, на подвір’ї відтворили стайню, бокові двері з якої ведуть на… оглядову терасу. З тераси видно Преображенську церкву з тилу, а ще – Мошногірський кряж, де колись стояв Воронцовський палац (схожий на той, що залишився в Алупці, тільки ще більший за розмірами) і згадана вже Святославова вежа.
— Але в його маєтку залишилась одна-єдина споруда. Зверніть увагу: ми споглядаємо вершини гір. Ось там йшла графська дорога. Там же ж 27 кілометрів лісу, де був розташований маєток. І, починаючи з вершини, до самого Городища, до самого Канева. У маєтку було створено звіринець, і коли туди приїжджав граф і його гості, то полювати виходили не на диких тварин, а на тих, кого виростили в своєму звіринці.
Мошногірський хребет
СПРАВИ ЦЕРКОВНІ
Михайло Воронцов дитинство і юність провів у Лондоні («полу-мілорд»), а отже не позбавлений був певного космополітизму. Очевидно, тому виписаний з Одеси архітектор цього міста Джорджо Торрічеллі звів у Мошнах Спасо-Преображенську церкву, яка поєднала в собі, на перший погляд, несумісні стилі: неоготичний (неотюдоровський) і мавританський. Щось православне в ньому також присутнє… мабуть.
Спасо-Преображенська церква
Той самий Торрічеллі на замовлення того ж Воронцова побудував у Ялті собор Іоана Златоуста – у тому ж поєднанні стилів, але менший за розмірами. Тільки дзвіниці в обох приблизно однакової висоти. Є ще одна відмінність. Церкву в Мошнах архітектор почав зводити в 1830 році й завершив у 1839-му (освячена рік потому). В Ялті роботи почалися через два роки, а завершилися на ті ж два роки раніше. Ялтинський собор горів, його перебудовували і відновили у 1997 році. Можливо, тому мошнівська церква є більш вишуканою. Хоча про смаки не сперечаються.
Римо-католицький костел Різдва Пресвятої Діви Марії
А ще на Ринковій площі в Мошнах стоїть, неприкаяний, римо-католицький костел Різдва Пресвятої Діви Марії. Будівництво його було завершено вже після смерті графа (точніше, на той час уже світлішого князя) Воронцова у 1857 році. Ініціаторкою будівництва була його дружина Єлизавета Ксаверіївна, у дівоцтві Браницька, з відомого аристократичного польського роду. Слід сказати, на тогочасні польські костели він якось не схожий. Подібну до цієї храмову архітектуру скоріше можна побачити в італійській Тоскані. Правда, з’явились вони там ще за часів ренесансу.
Архітектор костелу не відомий. Є відомості, що прикрашений він був фресковим розписом у вигляді неба з біблійними сюжетами. У 1921 році споруда припинила функціонування як релігійна, а фрески поздирали, правда, дочекавшись смерті настоятеля у 1929-му. Потім костел задіяли у виробничих процесах сільськогосподарських підприємств. Він і тепер перебуває у приватній власності одної агрокомпанії.
ВОРКШОП ГОРОДЕЦЬКОГО
Будинок лікаря
Ганна Григорівна ще багато чого розповіла і про музей, і про рідні Мошни, і про знаменитостей, що з Мошнами пов’язані. Але вона сама запропонувала пройти до Будинку культури, де на кореспондента чекала злива нової інформації. У великій залі БК проходив воркшоп «Хаб Городецького». Так, так, того самого Городецького, якого «Будинок з химерами». Місцеві активісти разом із київськими експертами шукали шляхи порятунку «Будинку лікаря», що його 30-річний київський архітектор побудував у Мошнах у 1894 році на замовлення онуки князя Воронцова Катерини Балашової. Власне, збудована була спершу лікарня, а потім для її лікаря звели окремий будинок. І перша, і другий – з дерева, хоча пізніше Владислав Владиславович прославився як «повелитель бетону».
Богдан Шкарбута
Захід відвідав Мошнівський сільський голова Богдан Шкарбута. Богдан Вікторович не відмовив у спілкуванні кореспондентові Укрінформу.
— Дуже гордий тим, що очолюю цю громаду, вже не першу каденцію. До того – село Мошни. Мошни є локомотивом усіх 14 населених пунктів, які приєднані до Мошнівської сільської ради. Історично в межах села розташовані 95 відсотків історичних, культурних пам’яток, подій там відбувалось чимало. А головне – село Мошни є найбільш заселеною територією громади – близько п’яти тисяч людей. Наші пращури залишили нам великий спадок: це і Спасо-Преображенська церква, і будинок Городецького, з приводу якого ми тут зібралися, і «Еллінська школа», яку ми на цей момент зуміли забрати від приватного власника. Ми мали там нуль цілих нуль десятих впливу на те, щоб її зберегти. На жаль, окрім церкви, жоден об’єкт не внесено до переліку об’єктів культурної спадщини. Відсудили й повернули школу в нашу комунальну власність. Тепер шукаємо проєкти, як можна залучити кошти, бо в нас таких грошей нема. Потрібно кількадесят мільйонів, щоб відбудувати й дати споруді якесь нове життя.
Будинок лікаря
— Не підкажете, до кого звернутись, хто може детально розповісти історію Мошен?
— А ви, я бачив, спілкувались із директором Станції юних техніків Миколою Михайловичем Якименком. Це кладезь історичної пам’яті Мошен. Кожного разу, слухаючи його, відкриваю щось для себе нове і залишаю в своїй пам’яті, щоб передати своїм дітям або друзям. Дійсно, пам’ять залишилася як козацька і як воронцовська, тому що фактично все тут збудовано було коштом його і його близьких, тої ж княгині Балашової. Костел, який також ми маємо намір повернути, і є бажання у власника (він у приватній власності, на жаль). Там олійниця була… Власник згоден його передати, але під якийсь конкретний проєкт, щоб він бачив, що там конкретно щось буде. На жаль, у нас немає католицької громади, яка б могла його взяти й утримувати, як Спасо-Преображенський храм та інші святині. Але приїжджали і посол Польщі, і представники польських фондів. От тільки конкретних домовленостей поки що немає.
— І грошей?
— Фінансово-економічно… Ви знаєте, війна. Нема на нашій території бюджетоутворювальних підприємств, які могли б бути донорами наших бачень. Але в нас є прекрасні люди і, я думаю, це – більше багатство.
ШКОЛА ІМЕНІ ПРОНІ ПРОКОПІВНИ
Високе зібрання напрацьовувало ідеї та проєкти, але воно було першим, а тому сподіватись, що буде вибраний якийсь один, не доводилось. А от сам об’єкт був зовсім недалеко. Ще ближче – будівля лікарні, в якій сьогодні працює рентген-кабінет. Симпатичний дерев’яний будиночок, але не більше. А от «Будинок лікаря» – справжній шедевр, який автор не наважується якось описувати, до того ж є фотографії. Зокрема, й добровільного охоронця – здоровезного рудого кота. Кіт розплющив одне око, подивився на новоприбулого і, не відчувши в ньому загрози, знову примружився і занурився у свої котячі роздуми.
Будинок лікаря
Микола Якименко
Тим часом засідання в БК закінчилось, і опіку над кореспондентом перебрав Микола Якименко. Він повів гостя до себе в Центр дитячої та юнацької творчості головною вулицею містечка – Спасо-Преображенською. Бо майже всі пам’ятні місця розташовані в межах прямої видимості з тротуару. Першим об’єктом по дорозі була так звана Еллінська школа, або Пансіон шляхетних панянок.
Центр дитячої та юнацької творчості
— У 1901 році Катерина Андріївна Балашова, внучка знаменитого Воронцова і власниця Мошно-Городищенського маєтку аж до 1917 року, своїм коштом відкрила пансіон шляхетних дівиць. Це була двокласна гуманітарна школа, де дівчата вивчали літературу, історію, мови, танці, музику. Школа панянок на зразок Проні Прокопівни. Учились вони тут два роки. Вчителі з Петербургу, Києва, Одеси тут викладали вахтовим методом, помісячно тут жили. Так що освітній рівень був дуже високий. Кожен день сюди приїздили карети з Канева, Черкас – привозили панночок. Більшість дівчат жили на квартирах, бо Мошни були величезним селом на той час, близько 11 тисяч населення тільки офіційно. За 11 років школа випустила 1315 панночок. Із 1912 до 1916 року тут була гімназія.
— Хоч про одну з випускниць є якісь відомості?
— Доля жодної з випускниць не відома, вдалося знайти лише щоденник гімназистки за 1916 рік. Приміщення школи досить велике; нащадки графа приїжджали в 2021 році, хотіли викупити будівлю, відкрити тут картинну галерею, школу для обдарованих дітей, але війна все перебила. Подальша доля туманна; він був у приватній власності, тепер у власності села. Гроші сьогодні потрібні для інших справ. Усе, що в Мошнах робиться для популяризації, для реставрації, – все на іноземні гранти. Будемо надіятися, що наші жителі хоч не завалять те, що ще залишилось. Після перемоги щось робитимемо.
Графська канцелярія
Неподалік від пансіону – найстаріша кам’яниця містечка. Краєзнавці сперечаються: у 1800-му була побудована графська канцелярія чи на 20 років пізніше. У першому випадку її створили графи Браницькі, яким належав маєток, у другому – вже граф Воронцов, що отримав маєток у посаг за Єлизаветою Ксаверіївною. Мошнівські активісти вже почали робити в ексканцелярії музей народної творчості містечка, однак часу на його відвідання (як, власне, і бажання господарів демонструвати його експонати) не вистачило.
* * *
«Бджілка»
Ще в музеї Ганна Грицик, хвалячи вправність і таланти мошнівських майстрів, згадала про коваля Вернигору, який першим на Дніпрі встановив на річкове судно паровий двигун потужністю в шість кінських сил. Сталося це в 1823 році. Новонароджений пароплав назвали «Бджілкою» (насправді, звичайно, «Пчелкой»), і він, немов та бджола, відразу включився в роботу, тягаючи цілі каравани Дніпром аж до самого Херсона. І назад. Але ж у ті часи ніхто навіть не мріяв загатити Дніпро за Порогами…
Пам’ятник Мусію Вернигорі
Пам’ятник Мусію Вернигорі стоїть сьогодні біля входу до Центру дитячої та юнацької творчості. Виконав його колишній вихованець Миколи Михайловича Дмитро Бур’ян (дипломна робота випускника Академії мистецтв). А макет пароплава стоїть у великій залі – серед цілого флоту вітрильників, пароплавів, крейсерів і баркасів. Тут же – художня творчість вихованців, зокрема випалені на великих дошках копії картин визначних митців. В іншій залі – розповідь про успіхи секції повітряних зміїв, які (змії, а також їхні автори) перемагали на міжнародних змаганнях…
І все це – в одному… селі?
