Авторка Валерія Хаупшева "Сенсор".
Якраз 25 серпня Україна і світ відзначили 100-річчя від дня народження талановитого українського письменника Павла Загребельного (1924 — 2009).
Життя літературного діяча було сповнене тяжких випробувань: рання втрата матері, голод, два поранення під час війни, жахіття німецьких концтаборів та постійні переслідування. Попри це він створив величезний доробок текстів, які стали класикою української літератури.
У матеріалі розповідаємо цікаві факти про Павла Загребельного: його життя, літературну та кінематографічну творчіть та стосунки зі шістдесятниками.
Павло Загребельний дуже любив своє рідне село Солошине Кобеляцького району Полтавщини, яке часто називав «українською Америкою». Воно було для письменника справжнім натхненням: більшість картин природи він знаходив у куточках селища, навіть прізвища своїм героям намагався давати «солошинські». Та й загалом, у романах часто відбивалося його власне життя. Коли в Павла Архиповича запитували про війну, він відповідав: «Читай, там все є».
Загребельному не виповнилося й 17, як почалася Друга світова, потім був полон. Але попри це, він зміг віднайти щастя: за його словами, Елла — це було кохання з першого погляду і на все життя. Хоч письменницька праця й забирала багато часу, Павло мав міцну та люблячу сім’ю. Одного дня лишив запис: «З’їздив за покупками, почистив іржу на крані, навчив плавати Марину (доньку), приготував обід». Така собі рутина письменника-сім’янина.
Загребельний ретельно досліджував середовище, про яке писав. Збірка «Каховські оповідання» (1953) побачила світ після його поїздки до Нової Каховки під час будування Каховської ГЕС. Жителі з болем віддавали свої землі під затоплення, а будівельники працювали безперестанку. Усі вони і стали героями оповідань. Через десять років після того, у 1960-х автор побачив це у рідному селі Солошине, яке теж було перенесене через будівництво Середньодніпровської ГЕС в Кам'янському.
Бажання писати про тогочасну повсякденність помітно також у збірках «Учитель» (1957) та «Новели морського узбережжя» (1958), а також у романі «Спека» (1960) — книжка розповідає про працю сталеварів під час літньої спеки. Вона розкриває деталі виробництва та проблеми, з якими зіштовхуються працівники галузі. Центром сюжету стають людські стосунки і те, як на них впливають умови життя.
Інтерес до написання історичних романів почався з твору «Диво» (1968). Автор переносить читачів у Київську Русь часів Ярослава Мудрого, коли той із митцем Сивооком починають будівництво Софії Київської. Роман розповідає про створення собору та його значення для культури та історії України.
Цей роман відкриває серію текстів про Русь. Наступні — «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973) та «Євпраксія» (1975).
Сюжет ще одного історичного роману Загребельного «Роксолана» (1980) надихнув навіть на екранізацію! Для втілення ідеї роману письменник два роки вивчав літературу та традиції мусульман, Коран та закони шаріату, аби розповісти історію української дівчини близько до реальних подій. Щоб відтворити на сторінках історичне тло, автор відвідав Туреччину та подивився місця, де жила Роксолана.
Павло Загребельний також спробував розкрити ще одного історичного героя — Богдана Хмельницького. Письменник використовував не лише історичні документи, а й фольклор: перекази, легенди, пісні. В історико-психологічному романі «Я, Богдан» (1983) гетьман оповідає свій життєвий шлях з усіма сумнівами та трагедіями. Це не просто розповідь про себе — це «сповідь у славі», як вказує підзаголовок.
Свій воєнний досвід Загребельний втілив у повісті «Дума про невмирущого» (1957). Сімнадцятирічний юнак іде добровольцем на фронт, воює, отримує два поранення, потрапляє в полон, але з гідністю проходить цей важкий шлях.
Про самовіддачу літературній діяльності та трудоголізм Загребельного письменник Анатолій Дімаров згадував так:
«Чортяча пам’ять його, в якій містилися всі енциклопедії світу, закарбовувала найдрібніші деталі, що лягли до нового роману. Він міг на кілька днів, на тиждень, на місяць поїхати у відрядження і, повернувшись, з ходу продовжувати терзати “Колібрі” [друкарську машину], навіть не глянувши на попередню фразу…»
У доробку Павла Загребельного 22 романи та 5 повістей. Це вражає, адже більшість творів письменник писав від руки. До того ж майже все життя він вів щоденники, які дружина Павла Загребельного дозволила опублікувати через двадцять років після смерті. Тож 2029-го, можливо, зʼясуємо багато нового про українське літературне життя другої половини ХХ століття.
Загребельний був не лише яскравим письменником, а й сценаристом. Його сценарії, як і романи, містять глибокий історичний підтекст та яскраві психологічні портрети героїв. Він не зупинявся на одному жанрі: історичні та соціальні драми, пригодницькі фільми. За його сценаріями було знято фільми «Ракети не повинні злетіти» (1964, реж. Антон Тимонішин, Олексій Швачко), «Лаври» (1972, реж. Володимир Горпенко), «Ярослав Мудрий» (1981, реж. Григорій Кохан).
У 1960-му Павло Загребельний став членом компартії, що дозволило йому обіймати високі посади — головного редактора «Літературної газети», в керівництві Спілки письменників. За тих часів багато колег, які протестували проти режиму й належали до шістдесятників, потребували підтримки, бо були під пильним наглядом спецслужб. Загребельний використовував свої посади й допомагав їм друкуватися або брав на роботу.
Анатолій Дімаров, Павло Загребельний, Григорій Полянкер
Поет та кіносценарист Іван Драч, розповідаючи про ті часи, згадує:
«У 1961 році Загребельний мене врятував, коли мене вигнали з університету. Він узяв мене на роботу у “Літературну газету”, надрукував мою поему “Ніж у сонці” і почав друкувати усіх “шістдесятників” — Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Юрія Щербака, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда та інших письменників. Він сприяв тому, щоб ця нова хвиля увійшла в українську літературу».
