Загарбницька війна кривавої московської імперії триває скоро 11 років, а загалом кілька століть. Найбільш жахливою вона була в період Голодомору 1932 — 1933 років, визнаного Верховною Радою в 2006-му геноцидом Українського народу. Дві щемні історії того періоду, почутих від батьків, для «ФП» розповідає відомий у Петриківці фермер Іван Омельницький.
«Це було під колективізацію. Моя мама, Ганна Федорівна Омельницька (Щербина), народилася 1921 року в Петриківці, біля Куби, так звуть край. В родині було семеро дітей, землю совіти-окупанти дали лише на трьох синів. Виділяли її на Кряжі, за кілька кілометрів від селища, люди його потроху обживали. Селяни в 20-х роках минулого століття були переважно середняками, за силоміць нав’язаною більшовиками градацією. Тобто працювали від зорі до зорі і мали воли чи коні, могли самостійно обробляти свою ріллю і луки.
Та вільно пожити українці Петриківщини, як і всієї загарбаної москвою Української народної республіки, змогли лише всього 3 — 5 років. Далі більшовики почали примусово заганяти людей в сози (спільний обробіток землі) і колгоспи, відбирати землю, реманент і тяглову худобу. Згодом дійшла черга і до всього їстівного, до останньої крихти хліба…
Старший мамин брат, Микола Щербина» був хазяйновитим і, одружившись, побудувався та переселився на Кряж, ближче до своєї землі. У нього на початку 30-х років мама дівчинкою побачила картину, котру пам’ятала завжди. До садиби брата під’їхали два озброєні вершники, далі підвода, за нею іще два вершники. На підводі сиділа жінка з маленькими дітьми, стояла викопана з корінням вишня, червоними ягодами якої гралися діти…
Поруч підводи йшов і правив кіньми їхній сумний батько. Біля двору брата процесія стала, попили води з криниці, вершники наказали їхати далі. Розмовляти із виселеними земляками заборонили. Такий був час: менше знаєш і говориш — довше живеш. Діти бавилися ягодами, а батьки везли з собою кусочок рідної землі із дорогою серцю вишнею…
Що з ними сталося, куди їх вивезли, цього мама не знає. Чому був такий посилений конвой тієї сім’ї червоними бандитами, теж невідомо. Чи вдалося довезти землякам свою вишню до тієї глухомані, куди їх направили сталінські сатрапи? Чи вижила ця родина, вирвана з корінням із рідної петриківської землі? Чи і далі буяв її український цвіт, чи поліг з волі жорстоких, немилосердних «борців за народне щастя»?
Таких виселених, через розкуркулення чи з інших причин, сімей було чимало. Більшовики не церемонилися із селянами, кара за найменшу «провину» була вкрай жорстокою.
Ще вже в 1933-му мама з сусідськими дітьми побачили в селі Кулішеве, за 3 кілометри від Петриківки, хату, забиту дошками, в якій плакали маленькі діти. Вони просили їсти. Було вже літо, 12-річна мама побігла з ровесницями до шовковиці, нарвали ягід і принесли нещасним у хату. Просунули через дошки, ті взяли і були дуже раді. Та десь узявся колгоспний бригадир, нагнав дітей і пригрозив: «Якщо будете ще ходити до хати, то і вас в ній закрию!»
Пізніше стало відомо, що ті діти так і загинули від голоду в хатині… Де були їхні батьки, що сталося з ними, невідомо. Чи вони померли раніше, чи були виселені? Правда про ті лиховісні події виховує молодь, освіжає пам’ять старшого покоління…».
Голодомор — найжахливіша трагедія українського народу, за яку її організатори і виконавці ще не затавровані усім світом, а правонаступниця срср, рф, досі не виплатила компенсацій родинам полеглих. Нехай знання трагедій Голодомору вбереже нашу націю від будь-яких поступок агресивним московитам, допоможе відбитися від орди у цій жорстокій війні.
Детальніше розповіді батьків Івана Омельницького про Голодомор у Петриківці читайте в наступній публікації «Фермера Придніпров’я», в розділі «Статті».
