(Тарасові Федюку)
Здається, так було одвіку:
глухий паркан… руда трава…
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.
Скрегочуть заступи — допоки
заходить сонце, — а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.
Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.
Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа…
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.
